Формування механізмів реалізації державної політики у сфері житлового будівництва

- забезпечувати ремонт, модернізацію і інші види поліпшення житла та засобів кому­нального обслуговування;

- досягати доступності житла через регулю­вання співвідношення його вартості і части­ни доходу працівників, що виплачується або у вигляді квартирної плати, або у вигляді платежів з метою купівлі такого житла;

- сприяти поширенню приватної, кооператив­ної та державної ініціативи у житловому будівництві;

- координувати житлову політику та загаль­ну соціально-економічну політику держави в умовах обмеженості ресурсів та ефектив­ного використання робочої сили;

- досягнути наявності окремого житла для кожної родини з окремим входом у разі її ба­жання.

З прийняттям у 1986 році Постанови щодо по­ліпшення житлового і соціального будівницт­ва [7] стартувала програма збільшення кількості житлово-будівельних кооперативів та відбулося посилення контролю за термінами будівництва та обсягами освоєння капітальних вкладень за державними програмами на регіо­нальних рівнях.

Введені з 1987 року Республіканські буді­вельні норми (РСН 341-86) визначали єдиний порядок планування та забудови територій на­селених пунктів України, вони замінили попе­редній документ, що діяв 24 роки. Основою дер­жавної політики того часу можна назвати еко­номічну доцільність, компактність та раціо­нальне використання території.

У 1988 році індивідуальне житлове будів­ництво було визначено Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР першочерговою соці­ально-політичною та економічною задачею [8], що безпосередньо пов'язана із активізацією людського фактору, зростанням національного багатства та підвищенням рівня життя населен­ня. Саме в ці роки розпочато рух, що сприяв зростанню товариств індивідуальних забудов­ників.

Широкого розповсюдження набуло креди­тування індивідуальних забудовників, зокрема залежно від місця забудови умови кредитуван­ня були такими:

- для індивідуального будівництва у сільській місцевості надавався максимальний кредит 20 тис. крб. з погашенням після третього року з моменту отримання кредиту протя­гом наступних 50 років; для реконструкції та капітального ремонту у сільській місце­вості, а також приєднання до інженерних мереж, будівництво надвірних будівель - до чотирьох тис. крб. на 10 років;

- для індивідуального будівництва у міській місцевості надавався максимальний кредит 20 тис. крб. з погашенням після третього року з моменту отримання кредиту протягом наступних 25 років; для реконструкції та ка­пітального ремонту - до 3 тис. крб. на 10 років;

- на придбання індивідуальних житлових бу­динків у містах, сільській місцевості нада­вався кредит у сумі балансової або залиш­кової вартості будівлі, але не більше 20 тис. крб. терміном на 5 років і відстрочкою пога­шення на 1 рік; на інженерне обладнання будинку - 1 тис. крб. з терміном погашення один рік;

- погашення кредитів, що отримані сумлінни­ми працівниками підприємств та органі­зацій за рахунок коштів фонду соціального розвитку у разі трудового стажу від 5 до 10 років у розмірі 10 % від суми отриманого кредиту, від 10 до 15 років - 30 %, понад 15 років - 50 %.

Крім того, колгоспам та радгоспам дозволяло­ся продавати індивідуальні будинки садибно­го типу своїм працівникам, у розмірі до 40 % від їх вартості з рівномірним розподілом пла­тежів терміном до 50 років.

Взагалі, на 1991-1995 роки згідно з Поста­новою [8] планувалося ввести 28 000 тис. м2 загальної площі індивідуальних житлових бу­динків, у тому числі 30 % припадало на Дніпро­петровську, Донецьку, Львівську, Одеську та Харківську області.

Все перелічене послужило стартом для фор­мування Республіканської комплексної програ­ми «Житло-2000», основні положення якої сформульовані в ряді партійно-державних до­кументів і представляли собою комплекс за­ходів, спрямованих на те, щоб забезпечити до 2000 р. кожну сім'ю окремою квартирою чи будинком [5]. У нових соціально-економічних умовах з 1992 р. виконання програми «Житло-2000» було припинено.

 

« Содержание

» следующая страница »
1 2 3 45 6 7 8 9 10 11