Теоретико-методологічні засади просторової організації інноваційної діяльності

Отже, територія може розглядатися як «контактне поле» між всіма суб' єктами інноваційного процесу, а особливості цього поля є інтегральним результатом взаємодії між тими, хто створює новину (розробниками, дослідниками, джерелами інновацій), передатчиками інформації - інновації до її потенційного споживача та отримувача (адаптера), рівня розвитку інформаційного середовища, де ці контакти здійснюються у реальному режимі. Рух інноваційного процесу визначається масштабами здійснення персональних контактів між всіма його учасниками, а, отже, територіально найбільш сприятливими для розміщення інновацій є великі міста. Зрозуміло, що активне виробництво може бути розміщено й у периферійних регіонах, але це створює ризик для невеликих міст, оскільки далі за стадією насичення починається скорочення або припинення виробництва, поки не з' являться інші інновації у великих містах.

Згідно з викладеними вище положеннями теорії просторового розвитку регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для інноваційного розвитку з урахуванням стадії інноваційного процесу, в межах яких ці території залучаються до інноваційної діяльності, та ураховувати рівень розвитку цих територій, наприклад, у вигляді створення освітніх чи наукових центрів, бізнес-інку-баторів, технологічних парків, технополісів, на-укоградів тощо).

Актуалізація просторових підходів до розуміння регіонального розвитку свідчать про необхідність поглиблення теоретичних розробок щодо просторових закономірностей поширення інноваційної діяльності з урахуванням кардинальної зміни умов, цілей, завдань соціально-економічного розвитку регіонів України у контексті побудови інформаційного суспільства. З цих позицій важливим завданням є виявлення нових детермінант інноваційного розвитку територій, переосмислення вже сформованих сталих зв' язків між суб'єктами інноваційного процесу, яки склалися на усіх рівнях взаємодії (локальному, регіональному, національному, міжнародному, наднаціональному), що разом визначають параметри інноваційно-інвестиційної діяльності.

Не можна не враховувати той факт, що за сучасних умов наука перетворилася у реальну продуктивну силу, а інноваційна діяльність за своїм змістом вбирає у себе наукову, науково-технічну і технологічну діяльність як невід' ємні складові повного циклу створення нової продукції. Разом з тим, світовий досвід свідчить, що реалізація цього положення є складним тривалим процесом. Останнє десятиріччя на основі прийнятих рішень на спеціальному засіданні Ради Європи (23-24 березня 2000 р.) «Лісабонської стратегії» щодо реалізації нової стратегічної цілі розвитку - створення найбільш конкурентоспроможної та динамічної економіки в світі - Європейського Союз - проводив активну політику формування підвищення зайнятості, посилення економічних реформ, становлення соціальної інтеграції як вагомих складових економіки знань. Реалізація цієї мети та поставлених завдань передбачала перш за все формування інтегрованого високорозвинутого інноваційного простору як вагомої передумови забезпечення динамічного розвитку країн ЄС на основі впровадження нового відкритого методу координації цього

розвитку на всіх рівнях для забезпечення стратегічного управління та ефективного моніторингу досягнутого [5].

Основним завданням європейського науково-інноваційного простору перш за все було досягнення більшої інтегрованості та координованості дослідницької діяльності на національному та загальноєвропейському рівнях, а також створення більш привабливих умов для наукових кадрів, забезпечення гідної винагороди за інновації та наукові ідеї. Відповідно були визначені першочергові кроки щодо створення науково-інноваційного простору, та зазначено, що їх реалізація потребуватиме зусиль як з боку Європейської Комісії, так ї країн-учасниць, а саме:

 

« Содержание


6


по автору: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

по названию: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я