Так, суворий парламентський контроль за діяльністю центрального банку дозволяє Банку Фінляндії одночасно бути незалежним від влади, мати право не погоджуватися на розміщення владою внутрішніх позик, успішно підтримувати цінову стабільність і законодавчо встановлене право прямого кредитування влади, що застосовують лише у виключних випадках.
До 1999 р. Банк Франції також мав право надавати державі кредити у розмірах, обмежених законом. Слід зазначити, що розмір таких позик і авансів був незначним — 20,5 млрд французьких франків, з яких 10 млрд надавалися на безпроцентній основі, а за іншими 10 млрд оплата здійснювалася за найнижчими процентними ставками, що використовувалися Банком Франції під час останніх короткострокових операцій на ринку капіталів. При дефіциті збільшення кредиту здійснювалося за рахунок його безпроцентної частини, при надлишках — він знижувався насамперед за рахунок процентної частки [8]. Таке жорстке, контрольоване парламентом пряме кредитування держави не мало суттєвих наслідків для результатів грошово-кредитної політики і водночас дозволяло зменшити затрати держави по позиках на покриття касового дефіциту державного бюджету. Тому даний досвід Франціїї може бути визнаний як позитивний.
Характерною рисою правового статусу Австрійського національного банку є надійна законодавча захищеність його самостійності. Австрійські федеральні та земельні влади не можуть прямо чи опосередковано отримувати кошти із банку, не передавши йому еквівалентного золотовалютного покриття. Однак, завдяки високому ступеню захищеності незалежності банку від органів виконавчої влади у виключних випадках допускається надання ним короткострокових кредитів федеральній владі на покриття касового дефіциту державного бюджету.
У Німеччині до 1999 р. Бундесбанк мав право надавати владі країни короткострокові кредити на загальну суму не більше 6 млрд марок. Кредити також могли надаватися спеціальним фондам федеральної влади, але їхні суми були ще менш суттєві — від 50 до 600 млн марок. Кредити, що надавалися представникам земель, були обмежені сумою від 40 до 80 марок на особу [9].
Центральний банк є емісійним банком, будь-яка, навіть господарська операція, що пов'язана зі збільшенням готівки або безготівкових коштів, знаходиться в обігу. На відміну від усіх інших банків і підприємств емісійний банк здійснює витрати у національній валюті не в межах засобів, наявних на його рахунках у банках, а зі своїх внутрішніх рахунків і тому має лише внутрішні обмеження на видатки. Крім того, далеко не всі кошти, перераховані з рахунків
банку, піддаються контролю при аналізі фінансових результатів діяльності емісійного банку.
У багатьох країнах світу на керівників центральних банків накладаються визначені особисті обмеження для усунення можливої їхньої інсайдерської діяльності. У США члени Ради ФРС протягом усього терміну їхніх повноважень зобов'язані відмовитися від особистих ділових зв'язків із банками і компаніями, не працювати в них як рядові співробітники, не входити до їхнього правління, не бути керівниками чи акціонерами. У разі дострокового припинення повноважень члена ради дана особа протягом двох майбутніх років не має права займати будь-які посади у банках, які є членами ФРС.
В Іспанії встановлено порядок, згідно з яким керівник Банку Іспанії зобов'язаний передавати власне майно і довірче управління спеціальній установі. Причиною його запровадження стали численні фінансові зловживання 1980—1990-х років, де фігурували члени керівництва центробанку. Колишнього управляючого було звинувачено у приховуванні податків, підробці документів і зловживанні інсай-дерською інформацією. Аналогічний порядок передачі особистого майна в довірче управління застосовується також у Німеччині.
» следующая страница »
1 2 3 4 5 6 78