2. Місце національної банківської системи у реалізації економічної політики держави.
Економічна політика держави передбачає не лише визначення довгострокових цілей і орієнтирів, а й вироблення програм їхнього досягнення. Національна банківська система може примусово залучатися до реалізації цих програм. При цьому державі необхідна структура, що організовує банки і змушує їх діяти задля реалізації зовнішніх цілей національної банківської системи, котрі часто не співпадають із внутрішніми. Таким організуючим центром може
бути безпосередньо міністерство фінансів як зовнішній для національної банківської системи суб'єкт управління або її підсистема — центральний банк. У даному випадку центральний банк набуває статусу державного відомства і його банківська сутність зводиться лише до форм організації. Тому стверджувати про його незалежність від органів влади немає сенсу.
Так, наприклад, державний банк В'єтнаму управляє національною банківською системою, маючи статус міністерства. Його ж діяльністю керує центральна банківська рада за участю представників міністерств і відомств. Державний банк В'єтнаму несе відповідальність за фінансування бюджетного дефіциту. Влада має право напряму втручатись у його діяльність, у тому числі стосовно проведення грошово-кредитної політики [3].
3. Жорсткість державної грошово-кредитної політики.
Майже у всіх країнах влада декларує як свої цілі фінансову і цінову стабільність. Однак реально пріоритетнішими для неї можуть бути й інші цілі, наприклад зайнятість населення та забезпечення зростання виробництва. А ціль стримання інфляції приховано відступає на другий план. Тому визначити реальну політику держави у фінансовій сфері можна, лише оцінивши, наскільки жорстка грошово-кредитна політика, з якою пов'язана і об'єктивна доцільність самостійності центрального банку. Для реалізації м'якої грошово-кредитної політики незалежний від влади центральний банк не потрібен, оскільки наявність двох протидіючих центрів лише зашкодить. Таким чином, для центрального банку більш прийнятна роль технічного агента влади у сфері грошово-кредитної політики. Отже, встановлено, що об'єктивно незалежність центрального банку залежить від обраного владою довгострокового курсу грошово-кредитної політики. Обгрунтуємо наш висновок прикладами із практики декількох країн.
В Італії у післявоєнні роки залежність Банку Італії від органів виконавчої влади втілилася у м'яку грошово-кредитну політику країни. До 1981 р. Банк Італії входив до складу Міністерства фінансів і був зобов'язаний купувати всі казначейські векселі, не продані з аукціону. Після виділення банку із Мінфіну він став зобов'язаний надавати Міністерству фінансів пряму кредитну лінію в межах до 14% витратної частини бюджету.
В Іспанії, як і в Італії, центральний банк — Банк Іспанії не виконував функцію гаранта цінової стабільності. Причиною цьому стала переважаюча в політичних і суспільних колах думка, що для країни неприйнятна жорстка монетарна політика, бо економіку і зайнятість стимулює ліберальна грошово-кредитна політика. Така
позиція відобразилась у положенні банківського законодавства, згідно з яким Банк Іспанії зобов'язаний забезпечувати стабільність цін узгоджено із загальними цілями економічної політики влади. Цінова стабільність стала практично недосяжною, що в 1980-х роках і знайшло відображення у річних темпах інфляції в середньому на рівні 10%. За такого підходу просто не було необхідності у самостійному центральному банку. Лише після схвалення Маастрихтських угод і їхнього закріплення у новому законодавстві про центральний банк дану норму було змінено на користь Банку Іспанії.
Якщо ж за ціль влада реально обрала досягнення або підтримку цінової стабільності, то незалежність центрального банку об'єктивно обгрунтована. Незалежний центральний банк розглядається насамперед як емісійний банк, і основне його завданням — не забезпечення виконавчої влади грошима, а підтримка стабільності цін чи національної валюти.
» следующая страница »
1 2 34 5 6 7 8